Click here!Click here!

 

Содержание

Зміст

Contents

ЮНОСТЬ ИНВЕСТ

Киностудия Довженко

Награды

Кастинг

Пишите нам


 
 

Присвята.
У 2003 році кіностудії - 75 років.

Роки і фільми кіностудії імені О. Довженка

Микола Мащенко

академік Академії мистецтв України, народний артист України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, генеральний директор Національної кіностудії художніх фільмів ім. О.Довженка

The creative path of the leading Ukrainian studio, Dovzhenko National Studio of Feature Films, Kyiv, is highlighted. A balance of its work during the last 70 years is struck: from the first silent feature and record films to Grand cinema and TV productions of our time, when the studio has passed into a gigantic cinema factory and suffers from financial and fictive stresses, attempts to solve the problems of financing, generational change, replacement of its technical basis. Being the Director of the studio for many years, the author takes pains of solving problems arising in the favorite art.

Mykola Maschenko, Academician of the Ukrainian Academy of Arts, Popular artist of Ukraine, Director of Dovzhenko National Studio
of Feature Films.

 

Творча біографія кіностудії починалася в далекому 1928 році. В недобудованому павільйоні ночами, бо вдень вирувало будівництво, завершувалася робота над першим фільмом «Ванька і Месник» А.Лундіна (оператор А.Майнс). Ще цього ж року було знято дві короткометражні художньо-документальні стрічки — «Ясла» М.Кауфмана та «Одинадцятий» Д.Вертова.


З ім'ям Дзиги Вертова пов’язана поява першого звукового документального фільму кіностудії «Симфонія Донбасу». Це було нове слово в українському кіно, яке відкривало додаткові інформаційні можливості кінодокумента. Фільм широко демонструвався за кордоном. Після одного з його переглядів Чарлі Чаплін, який не дуже поспішав використати звук у власних фільмах, із захватом сказав: «Ніколи не уявляв, що індустріальні шуми можна було зробити такими привабливими».

З початком зйомок перших же фільмів студія зажила повноцінним, бурхливим творчим життям. На кіностудію прийшли талановиті, вже досвідчені майстри екрану: режисери — О.Довженко, А.Кордюм, П.Долина, Л.Луков, І.Кавалерідзе, Ф.Лопатинський, І.Савченко; оператори — Д.Демуцький, Ю.Єкельчик, М.Топчій, Й.Рона, І.Шеккер, О.Панкратьев; літератори — М.Бажан, О.Корнійчук, Г.Брасюк, В.Охріменко. Це одразу ж позначилося на кількості і якості творів та на розмаїтті жанрів.

У 1929 році було вже знято 10 фільмів, серед яких: історико-революційний «Джальма», дитячі «Немає перешкод» і «Сам собі Робінзон», перша екранізація твору В.Винниченка «Пригоди полтиника», кінонарис «Комсомолія», кіноплакат «Село Веселе», сатиричний фільм «Шкурник», неігровий художній фільм «Людина з кіноапаратом» Д.Вертова (оператор М.Кауфман), котрий було названо серед 12 кращих документальних фільмів усіх часів на ХШ МКФ у Мангеймі, 1964 рік.

У номінації художнього кіно такого визнання з українських фільмів досягла тільки «Земля» О.Довженка, коли на Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 року 117 провідних критиків і кінознавців із 26 країн світу назвали 12 кращих художніх фільмів усіх часів і народів.

Кінематографісти студії з перших же кроків привернули увагу до своєї творчості: фільми представлялись на престижних кінофестивалях світу і не раз виходили переможцями, демонструючи професійну і виконавчу майстерність творців. Серед здобутків кіностудії — нагороди 75 Міжнародних і 65 Всесоюзних кінофестивалів, 19 державних і 9 республіканських премій, нагороди республіканських, зональних і молодіжних кінофорумів. Є й найвища нагорода Американської кіноакадемії, яку отримав фільм «Райдуга» Марка Донського.

Шлях кіностудії, більш як за сімдесят років існування, славен ділами й іменами тих, хто закладав основи молодого мистецтва, розвивав досягнення, множив творчі успіхи.

Першим у цьому ряду стоїть Олександр Петрович Довженко (1894-1956). Його творчість була життєдайною для кіномистецтва і визначила подальші шляхи розвитку українського кіно. Саме він своїми неповторними творами заклав традицію національного поетичного кіно, яка мала своє продовження кожного разу, коли в кіно приходили режисери-новатори і кожний по-своєму розробляв та вирішував тему поетичного кіно.

Згадаймо хоча б той вибух талантів у 60-70 роки, який змусив кіносвіт знову заговорити про кіно України: «Тіні забутих предків» С.Параджанова (оператор Ю.Іллєнко), «Білий птах з чорною ознакою» Ю.Іллєнка (оператор В.Калюта), «Камінний хрест» Л.Осики (оператор В.Квас), «З нудьги» А.Войтецького (оператор В.Башкатов), «Вавилон XX» І.Миколайчука (оператор Ю.Гармаш). До поетичного кіно критики свого часу відносили і стрічки автора цих рядків «Іду до тебе» і «Комісари» (оператори О.Ітигілов і О.Мартинов).

Тут, на кіностудії, яка з 1957 року з гордістю носить ім’я Довженка, Олександр Петрович зняв кращі свої фільми: «Земля», «Іван» та «Щорс», які стали класикою.

«Земля» (1930, оператор Д.Демуцький) — опоетизований погляд автора на соціальні зміни на селі, викликані колективізацією. Картина привернула до себе увагу кіносвіту не тематичною спрямованістю, а високою обдарованістю майстра, новаторською художньою цінністю, а також майстерністю акторського ансамблю: С.Шкурат, П.Масоха, М.Надемський, С.Свашенко створили надзвичайно яскраві образи. Фільм «Земля» — це шедевр світового німого кіно.
Перший звуковий фільм О.Довженка «Іван» було піддано критиці. Довженко був змушений покинути Україну і переїхати до Москви, де він поставив «Аероград» («Мосфільм» і «Українфільм», 1935).

У 1939 році, на Київській кіностудії, по суті на вимогу Сталіна, про що з глибоким болем писав у щоденнику, він зняв фільм «Щорс», епічний твір про непереможність народу, який бореться за свободу і незалежність. За цю роботу Олександр Петрович Довженко був удостоєний Сталінської премії.

Поруч з О.Довженком пліч-о-пліч працювали його соратники і однодумці оператори Д.Демуцький і Ю.Єкельчик. Вони шукали і знаходили єдино можливі зображальні засоби, котрі могли б передати всю велич Довженкового поетичного бачення дійсності — адже навіть повсякденні події в його творах звучали як висока поезія.

Співець народної краси, майстер героїко-патріотичної теми Ігор Андрійович Савченко (1906-1950) прийшов на кіностудію вже відомим митцем зі своїм творчим почерком і уподобаннями. Свою роботу він розпочав з екранізації твору Ю.Яновського «Вершники» (1939, оператор В.Окулич), в якому першим з українських митців звернувся до теми партизанської боротьби в роки громадянської війни.

Далі він зняв: історичний фільм «Богдан Хмельницький» (1941, оператор Ю.Єкельчик) з М.Мордвиновим у головній ролі; екранізацію п’єси О.Корнійчука «Партизани в степах України» (1942, оператор Ю.Єкельчик) — про боротьбу українських селян з фашистами; «Третій удар» (1948, оператор М.Кирилов) — картину про військову операцію звільнення Криму, де знову ж таки вперше показав рядового солдата, який, щохвилини ризикуючи життям, добував перемогу; біографічний фільм «Тарас Шевченко» (1951, оператори Д.Демуцький, І.Шеккер, А.Кольцатий), головну роль в якому виконав Сергій Бондарчук.

Усі фільми Ігоря Савченка мали величезний успіх і отримали високі оцінки. Три з них удостоєні Сталінських премій — «Богдан Хмельницький», «Третій удар» і «Тарас Шевченко».

Серед зачинателів національного кіно був і талановитий скульптор та режисер Іван Петрович Кавалерідзе (1887-1978), який став першопрохідником, відкривачем нового в кіномистецтві. Він намагався перенести скульптурні форми близького йому мистецтва на екран. Це намагання особливо помітне в ранніх творах режисера, коли в композиції, мізансцені, в індивідуальній характеристиці героїв була присутня скульптурність. Скульптурою був і будь-який загальний план в його творах цього часу.

Одним із перших на Україні Кавалерідзе звернувся до жанру історичного кіно — «Злива», «Перекоп», «Коліївщина». На студії ім. О.Довженка він поставив перші українські кіноопери «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм», народну епічну драму «Прометей», біографічний фільм «Григорій Сковорода», патріотичну короткометражну новелу «Стожари» і зробив екранізацію твору Панаса Мирного «Повія».

Роботи І.Кавалерідзе відзначалися історичною інформативністю й достовірністю і широко демонстрували його особливий підхід до зображальної культури.

30-і роки для Київської кіностудії були роками становлення. Майстри освоювали звук, який значно розширював можливості кіно, бо зміцнював його зв’язки з літературою, театром і музикою. Герої отримали мовні характеристики, і пролунало слово. Все це значно збагатило жанрову палітру кінотворів.

У ці ж роки з’явився в кіно колір — ще один штрих зорового збагачення кіномови. Першою кольоровою стрічкою кіностудії став «Сорочинський ярмарок» М.Екка (оператори М.Кульчицький і Г.Александров), 1939р.

Кіно цього часу було найулюбленішим і найдоступнішим для народу видом мистецтва. Особливо це стосувалося фільмів, присвячених сучасності: «Контакт» Є.Косухіна, «Секрет рапіда» П.Долини, «Останній каталь» Л.Френкеля, «Італійка» Л.Лукова, «Трактористи» І.Пир’єва, «Вітер зі Сходу» та «Суворий юнак» А.Роома, «Велике життя» Л.Лукова, «Гегемон» М.Шпиковського та ін.

Кіно України з перших кроків свого існування, у відповідності з кремлівською політикою, розвивалося у співпраці з російським кіномистецтвом. У різні роки на кіностудії працювали російські режисери Б.Барнет, Л.Луков, І.Пир’єв, В.Петров, А.Роом, М.Донськой, а образи українського народу втілювали російські актори М.Мордвинов, І.Скуратов, М.Жаров, Б.Андреєв, Л.Свердлін, М.Крючков та багато інших. Ці тенденції посилились у роки Великої Вітчизняної війни: всіх об’єднала спільна біда. Кіностудія виїхала до Ашхабада, а знімальна група фільму «Олександр Пархоменко» — до Ташкента.

У роки евакуації за участю кіномитців Ашхабада були зняті фільми «Як гартувалася сталь», «Партизани в степах України», «Літа молодії» та «Бойовий кінозбірник № 9». У Ташкенті було завершено картину про легендарного полководця, героя громадянської війни Олександра Пархоменка.

Палали в полум’ї війни міста і села Батьківщини, з напругою працювали документалісти, докладно розповідаючи про страждання і горе народне, про мужність та волю до перемоги. Працював і художній кінематограф.

У 1943 році Марк Донськой зняв фільм за романом Ванди Василевської «Райдуга» (оператор Б.Монастирський) з Наталією Ужвій у головній ролі. Своєю роллю матері-партизанки, замученої фашистами, актриса потрясла світ. Фільм став значною подією і демонструвався у багатьох країнах, а також і в США. Асоціація кіно і радіо США у 1945 році присудила кіностудії приз за видатний внесок у налагодження універсального взаєморозуміння з допомогою фільму «Райдуга», а президент Т.Рузвельт, подивившись фільм, сказав: «Народ, здатний створити такий фільм, — непереможний».

Наступний твір про війну «Нескорені» за повістю Б.Горбатова режисер М.Донськой зняв уже в Києві у 1945 році. Це був перший повоєнний фільм кіностудії. У головній ролі знявся неперевершений А.Бучма. Успіх картини — Золота медаль МКФ у Венеції 1946 року.

Ще однією надзвичайною подією в житті кіностудії став знятий у 1947 році фільм «Подвиг розвідника» Б.Барнета, одного з найталановитіших учнів Л.Кулєшова. Цей фільм, один із найулюбленіших свого часу, і зараз входить у п’ятірку кращих пригодницьких фільмів про війну. У головній ролі майора Федотова знявся чудовий актор Павло Кадочников.

Війна стала чи не найголовнішою темою повоєнних років. Фільми звеличували подвиг бійців і партизанів, розповідали про боротьбу в тилу, де сотні тисяч радянських людей працювали, допомагаючи фронту і наближаючи перемогу.

Тема війни довго не сходила з екранів, бо кожне наступне покоління розповідало про неї по-своєму, з позицій свого часу і особистого уявлення про героя.

Повоєнні роки і початок 50-х були важким випробуванням для кіностудії. Фільмів знімалося мало: з 1945 по 1951 було знято всього одинадцять — один-два на рік. Але чотири з них — «Подвиг розвідника», «Третій удар», «У мирні дні» і «Тарас Шевченко», — були удостоєні Сталінських премій і мали величезний глядацький успіх.

Після прийняття урядом у 1952 році постанови про розширення кіновиробництва, життя на кіностудії завирувало знову. Поповнилися кадри кіностудії: повернулися фронтовики, з театрів прийшли театральні режисери В.Івченко. М.Макаренко та Ю.Лисенко і талановита молодь з інститутів – режисери С.Параджанов, М.Літус, М.Ільїнський, А.Буковський; оператори В.Верещак, В.Іллєнко, Ю.Іллєнко, С.Лисецький, О.Прокопенко, С.Шахбазян.

До роботи над сценаріями залучаються відомі українські письменники і сценаристи: О.Гончар, Л.Дмитерко, В.Закруткін, Г.Кушніренко, Г.Колтунов, Д.Павличко.

Але сценарій — довга справа. Мабуть тому режисери одразу звернулися до театральних спектаклів, поставлених видатними майстрами сцени — «Діти сонця», «Любов на світанні», «Лілея», «Мораль пані Дульської», «Сто тисяч», «Украдене щастя» та ін.

Популяризуючи національну культуру, режисери знімали фільми-концерти: «Верховино, мати моя», «Капела бандуристів», «Капела «Думка», «На крилах пісні» та ін. Були екранізовані п’єси «Калиновий гай», «Лимерівна», «Суєта», а також українська і російська проза — «Дівчина з маяка» і «Таврія» за творами О.Гончара, «Гроза над полями» за романом А.Шияна, «Кров людська — не водиця» за романом М. Стельмаха, «Мальва» за повістю М.Горького.

Серед фільмів-екранізацій цього часу найбільша удача випала на долю знятого М.Донським за твором М.Коцюбинського фільму «Дорогою ціною», який Британська кіноакадемія назвала кращим зарубіжним фільмом, що демонструвався в Англії у 1958 році.

Таку ж високу оцінку у 1965 році отримав фільм «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова.

Учні І.Савченка — О.Алов і В.Наумов, продовжуючи героїко-романтичні традиції, звернулися до недавньої історії країни і зняли кінострічку «Тривожна молодість» за твором В.Бєляєва «Стара фортеця», і «Павло Корчагін» за романом Миколи Островського «Як гартувалася сталь».

До теми революційних подій на Україні звертається і Т.Левчук у фільмах «Киянка»— 1-а і 2-а серії, та «Спадкоємці» (оператор М.Кульчицький), що об’єдналися у кінотрилогію.

Не забували митці і про сучасні проблеми. Першу спробу відтворити сучасну тематику на екрані зробили В.Івченко та І.Шмарук у фільмі «Доля Марини», показавши на фоні життя сучасного села долю простої сільської трудівниці. Окрасою фільму став чудовий акторський ансамбль: Литвиненко, Гриценко, Андреєв та інші.

Після «Долі Марини» і «Назара Стодолі» Віктор Івченко знімає один за одним два кращих своїх фільми: «Надзвичайна подія» та «Іванна» (оператор обох О.Прокопенко). Перший фільм створено на основі достовірного факту — захвату чанкайшистами радянського танкера «Туапсе», а другий — розповідає про трагічну долю юної патріотки, яка загинула в перші дні війни, ставши під знамена народної гвардії імені Івана Франка.

У цей же час багато і плідно працює один з кращих мариністів вітчизняного кіно, співець романтики моря Володимир Олександрович Браун (1896-1957). Творчий шлях він починав у Ленінграді, працював в Одесі, а з 1945 року — на нашій кіностудії. Тут він зняв свої кращі широковідомі фільми: «В далекому плаванні», «Голубі дороги», «У мирні дні» (оператор Д.Демуцький, Сталінська премія), «Максимко», «Командир корабля», «Матрос Чижик», «Море кличе» і останній свій фільм у 1956 році — «Мальва».

60-і і 70-і роки були для кіностудії роками особливого піднесення: досвідчені майстри і молоді режисери наполегливо шукали нові джерела національного матеріалу та нові засоби для втілення задумів. І момент для цього був сприятливий — настала хрущовська «відлига».

Незначного потепління вистачило для того, щоб глядач знову побачив роботи, створені в традиціях національного поетичного кіно, новим словом в якому став уже згадуваний фільм С.Параджанова «Тіні забутих предків» (оператор Ю.Іллєнко). Це яскраве видовище, в якому все дійство, характеристики героїв і антураж були розраховані перш за все на зорове сприйняття: буяли кольори багатої природи, заворожували етнографічні деталі і яскраві костюми, не кажучи вже про акторів Івана Миколайчука та Ларису Кадочникову, які вражали особистою красою і великим талантом.

Фільм завоював світ, приніс широку популярність його творцям, славу — кіностудії, і посів почесне місце серед класичних творів українського кіномистецтва.

Сергій Йосипович Параджанов (1924-1990) прийшов на кіностудію із ВДІКу, де навчався у І.А.Савченка, а диплом отримав з рук О.П.Довженка. Доля забажала, щоб такі великі наставники благословили його на творчу путь. Знявши свої «Тіні ...», він віддав данину вчителям, показав, чого навчився, що любив, знав і розумів. А розумів він — народ, і любив його самобутню національну творчість. І сам був художником унікальним, з неповторним світоглядом. Саме це в ньому побачив Довженко, подивившись його інститутську дипломну роботу «Молдавська казка».

«Тіні забутих предків» була останньою картиною, яку зняв Сергій Параджанов на кіностудії ім.О.Довженка. До цього були: «Андрієш», «Перший парубок», «Українська рапсодія»; короткометражні стрічки — «Капела «Думка», «Наталія Ужвій» та «Золоті руки» (у співавторстві). Але ще двічі його ім’я з’явилося у титрах кіностудії: він був співавтором сценаріїв фільмів «Лебедине озеро. Зона» та «Етюди про Врубеля» (обидва — 1989 рік).

Довженківці пам’ятають і шанують цю світлу людину з душею щирою та неосяжною, як Космос. Яскраве тому свідчення — спорудження прекрасного пам’ятника біля першого павільйону кіностудії, в якому він створював геніальний фільм «Тіні забутих предків».

В ряду поетичних творів цього періоду слід назвати талановиті фільми: Ю.Іллєнка — «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», Л.Осики — «Камінний хрест», А.Войтецького — «З нудьги», М.Бєлікова — «Ніч коротка», Бориса Івченка — «Пропала грамота».

Наприкінці 60-х років на студії починає працювати телевізійний художній кінематограф, який значно розширив обсяг кіновиробництва. За роки свого існування (1966-1991) телеоб’єднання «Промінь» випустило велику кількість найрізноманітніших за тематикою фільмів — від історичних, воєнних, детективних до лірико-романтичних, дитячих, молодіжних і розважальних.

Однією з форм освоєння телебаченням набутого творчого досвіду стали екранізації. Літературні першоджерела лягли в основу телефільмів: «Мир хатам, війна палацам», «Хвилі Чорного моря», «Оповіді про кохання», «Каштанка», «Поцілунок», «Два гусари», «Червоний півень плімутрок», «Напередодні», «Як гартувалася сталь», «Овід», «Мужність», «Гонки по вертикалі», «Ще до війни», «Капітан Фракасс» та багато-багато інших.

У цей же час відкрився Театр-студія кіноактора, де починали свою діяльність Н.Наум, М.Гринько, Б.Брондуков, І.Миколайчук, Р.Недашківська, М.Криницина, Л.Биков, М. Олялін.

На кіностудію знову прийшло поповнення. Свої перші фільми зняли: А.Буковський, О.Ленціус, Л.Осика, І.Вєтров, В.Савельєв, Б.Івченко, Є.Шерстобитов. Дебютну стрічку Ю.Іллєнка «Криниця для спраглих» глядач побачив лише через 22 роки: чиновництво злякалося щирої і сміливої розмови про нашу бездуховність і поклало фільм «на полицю» від гріха подалі. А тепер, коли замулені криниці і зачерствілі душі є невід’ємними супутниками нашого життя, стало ясно, що той фільм був застережливим пророцтвом.

Така ж доля спіткала і картину В.Денисенка «Совість». Правдивий твір про події Великої Вітчизняної війни, над яким працював увесь Денисенківський курс театрального інституту, теж «заліг на полицю» на 20 років. І тільки у 1991 році на Першому Всеукраїнському кінофестивалі фільм був гідно оцінений журі кінокритиків. На цьому ж фестивалі за видатний внесок у розвиток українського кіно посмертно відзначений Володимир Терентійович Денисенко (1930-1984), творчість якого була гостросоціальною і безкомпромісною. Створені ним фільми — «Солдатка», «Роман і Франческа», «Сон», «Мовчать тільки статуї», «Осяяння», «На Київському напрямку», «Женці», «Високий перевал» — висвітлювали проблеми сучасності, правдиво відтворювали історичні події, звеличували людину, поважаючи її пошуки і прагнення.

Кінопродукція 60-х років була дуже різноманітною як тематично, так і за жанром: романтика революції та громадянської війни — «Загибель ескадри», «Лють», «Бур’ян», «Гадюка», пригодницькі фільми — «Їх знали тільки в обличчя», «Хочу вірити», «Далеко від Батьківщини», «Експеримент доктора Абста», фільми для дітей — «Скарби палаючих скель», «Юнга зі шхуни «Колумб», «Акваланги на дні», «Втікач з Янтарного», «Великий клопіт через маленького хлопчика», біографічний фільм «Сон» і фільми-нариси про видатних майстрів сцени — «Наталія Ужвій», «Гнат Юра», «Мар’ян Крушельницький», фільми-екранізації — «За двома зайцями», «Наймичка», «Вечір на Івана Купала», «Лісова пісня», «Камінний хрест», «Повія», фільми про суворі будні війни — «Три доби після безсмертя», «Два роки над прірвою», «Дитина», «Розвідники».

Велика кількість фільмів цього періоду представляла Україну на кінофестивалях різних рангів, де отримала багато нагород. Серед призерів Міжнародних кінофестивалів цього часу фільми: «Тіні забутих предків», «Перевірено — мін немає», «Туманність Андромеди», «Поштовий роман», «Анничка», «Бджоли і люди»; Всесоюзних кінофестивалів — «Наймичка», «Три доби після безсмертя», «Гадюка», «Загибель ескадри», «Камінний хрест» та інші.

Естафету успіху 60-і передали 70-м рокам. Рахунок відкрив «Білий птах з чорною ознакою», завоювавши Золоту медаль на МКФ у Москві 1971 року, а пізніше — ще й премію ‘’Срібні сирени» на МКФ у Сорренто (Італія). Серед призерів Міжнародних кінофестивалів: «Тривожний місяць вересень», «Дні льотні», «Карпати, Карпати», «Шлях до серця», «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати, йшли солдати».

(продолжение от 08.01.2003)

Понад 20 нагород отримали фільми студії на Всесоюзних і близько 30 — на республіканських і молодіжних кінофорумах. А крім цього були ще й Державні премії СРСР, УРСР та інші відзнаки. Виявляється, що більшість фільмів цього періоду була цікавою для преси, глядачів різного віку.

Особливої уваги удостоїлися дебюти, яких відбулося в цей час понад 20 ! Такого за всю історію кіностудії більше ніколи не було. У 70-і роки перші кроки в режисурі зробили: Р.Балаян, М.Бєліков, А.Бенкендорф, О.Гойда, В.Городько, В.Горпенко, М.Іллєнко, С.Клименко, В.Криштофович, Ю.Ляшенко, І.Миколайчук, О.Мороз, М.Малецький, В.Попков, Б.Савченко, Ю.Слупський, В.Кондратов, О.Фіалко, Ю.Тупицький, А.Іванов.

Режисерським дебютом актора Івана Миколайчука став фільм «Вавилон XX», створений за романом В.Земляка «Лебедина зграя». Політичну тему картини — перші роки колективізації — вирішено в романтико-поетичному ключі, опоетизоване зображення історичних подій подається з позиції нового бачення історії і мистецьких завдань. Мистецтво талановитого майстра було помічене і високо оцінене — він отримав приз за режисуру на ВКФ у Душанбе.
Продовжують активно працювати і досвідчені майстри старшого покоління: І.Шмарук — «Мир хатам, війна палацам», «Віра, Надія, Любов», «Голубі блискавки», Т.Левчук — «Довга дорога в короткий день», трилогія «Дума про Ковпака», Ю.Лисенко — «Вогонь», «В’язні Бомона», «Біле коло», С.Цибульник — «Інспектор карного розшуку», Г.Ліпшиць — «Назад дороги немає», «Товариш бригада», «Бути братом».

Цікаво і плідно працюють режисери середнього покоління. У полі їх зору найрізноманітніші теми і проблеми: А.Буковський знімає телесеріал «Підпільний обком діє» про події Великої Вітчизняної війни та фільм про авіаконструкторів «Небо-земля-небо»; М.Ільїнський — телесеріал про справи сільських комсомольців «Юркові світанки» і фільм «Зоряний цвіт» — про події громадянської війни в Узбекистані; Є.Шерстобитов, вірний темі, — фільми для дітей і підлітків: «Тачанка з півдня», «Я більше не буду», «Бунтівний «Оріон» та інші., В. Ілляшенко — «Крутий горизонт», про життя шахтарів, та екранізацію роману В.Бабляка про історію подільського села «Новосілля»; Ю.Іллєнко — фільм за мотивами повісті О.Гончара «Смужка нескошених диких квітів», який змушує замислитися про те, що оточує нас в повсякденному житті; Л.Осика знімає опоетизований екскурс в історію України — «Захар Беркут» і «Море» (про проблеми захисту природи); В.Савельєв — кінострічки про революцію — «Сеспель» та «Білий башлик»; О.Муратов екранізує твори М.Стельмаха про революційні події на селі — «Гуси-лебеді летять» і ‘’Щедрий вечір».

І знову тема війни, досвід перемоги в якій стає неоціненним матеріалом для виховання підростаючого покоління, з’являється в роботах митців кіностудії. Режисери, чиї біографії складалися вже після війни, теж розробляють цю тему, кожний по-своєму відтворює події і наслідки тих страшних років, узагальнює досвід війни і розкриває моральний зміст подвигу народу.

Про війну зняв свої фільми «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати, йшли солдати» Леонід Федорович Биков (1928-1979), оператор обох В.Войтенко. В першій картині він розповів про долю покоління, для якого суворі роки війни стали першим життєвим іспитом і школою мужності. Його «старики» — то юні офіцери, які мали хоча б кілька вильотів, і «стариками» їх робить хоч і невеличкий, але досвід ведення повітряних боїв. Це добра і поетична розповідь про молодь, яка прийняла на свої незміцнілі плечі всі труднощі страшної війни.

У фільмі «Ати-бати, йшли солдати» мова йде про спадковість поколінь: діти тих, хто не повернувся з війни, намагаються жити, звіряючи і порівнюючи свої вчинки та помисли з високими громадянськими і людськими якостями загиблих батьків, зберегти навіки добру пам’ять про них і щиру дяку за великий подвиг. Світла поетика фільмів Л.Бикова назавжди залишиться в історії українського кіно.

У 1982 році Л.Осика зняв художньо-документальну стрічку під назвою, яка констатувала ставлення до Леоніда Бикова всіх, хто жив і працював поруч з ним — «... Якого любили всі». Ї це свята правда: його поважали, шанували і любили всі.

У цю галерею воєнних фільмів вписується робота Л.Осики «Тривожний місяць вересень» (оператор С.Шахбазян), де юний Іван Капелюх відряджується до західноукраїнського села після війни для боротьби з бандитами, але за віком, азартом і станом душі він входить у той же ряд, що й «старики» Л.Бикова.

Тема війни, але дещо в іншому аспекті, представлена в останньому фільмі В.Івченка «Софія Грушко». Він про бійців невидимого фронту, які виконували завдання уряду в часи війни і були обречені на людський осуд. Так сталося і з Софією. Вона, за дорученням радянської розвідки, співпрацювала з гестапо, а після війни, все ще залишаючись «на посту», нікому не могла відкрити правду про себе.

Віктор Іларіонович Івченко (1912-1972) прийшов у кіно з театру вже сформованою творчою особистістю. На кіностудії імені О.Довженка він працював з 1953 року. За цей час зняв 13 фільмів, став першим серед кінематографістів лауреатом Державної премії України імені Т.Г.Шевченка. Але не за нагороди працював режисер: мистецтво було сенсом його життя, і служив він йому чесно і віддано. А ще у нього були учні, а він був у них — батько, вчитель, взірець людяності і безкомпромісності.

Ще один підхід до висвітлення теми війни — це робота Ю.Іллєнка «Свято печеної картоплі», про яку режисер сказав: «Це фільм про зіткнення духовного світу дитини з бездушністю і жорстокістю війни». Фільм про сиріт війни, материнство, почуття, які диктуються не кровною спорідненістю, а ідеалами, притаманними жінці-матері — захищати, оберігати, зігрівати, любити.

Знявши трилогію «Дума про Ковпака», Тимофій Левчук здійснив велику роботу. Він з документальною достовірністю розповів про епізоди боротьби партизанського об’єднання С.А.Ковпака проти фашистів, розкрив реалії партизанського руху на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. Головну роль у фільмі виконав народний артист Костянтин Степанков. Ця робота стала великим успіхом самої картини і значним творчим досягненням актора.
Євген Минович Хринюк (1929-1978) послідовно розробляв тему сучасника і його моральних якостей у своїх роботах «Адреса вашого дому», «Анна і Командор», «Біла тінь», сповнених пронизливого почуття любові, поваги до людини і співчуття їй. Він взагалі був людиною надзвичайної доброти з широкою і світлою душею. Такими ж були і його фільми — добрими, щирими, чесними.

Дух творчого піднесення цих двох десятиріч надихав майстрів на пошук не лише тем, а й найвиразніших засобів для втілення задуманого. По-новому читалася Довженкова поетична кіномова в творах Ю.Іллєнка, Л.Осики, А.Войтецького, І.Миколайчука, Б.Івченка та інших художників, які довели, що стан активної дії і пошуку для кінематографа нескінченний. Адже завжди є піонери, які прокладають шлях до нового. Є ті, хто оцінює досвід і вдосконалює набуте, передаючи, як естафету, вміння і знання тому, хто йде слідом.

Відомо, що кожен час має свого героя. У 30-і роки основними джерелами сюжетів були революція та громадянська війна. У 80-і теми підказувало саме життя: на екрани виходили фільми про наше сьогодення, навіяні газетними статтями і нарисами, які висвітлювали серйозні проблеми сучасного суспільства.

Так, сюжетом картини «Грачі» К.Єршова став нарис, опублікований в «Литературной газете» про злочин, скоєний родичами. Старший з братів, будучи взірцем і авторитетом для молодшого, повів його за собою непевною дорогою правопорушень.

Костянтин Володимирович Єршов (1935-1984) творчий шлях починав на «Мосфільмі», працював на «Ленфільмі» («Степанова пам’ятка», «Людина, якій везло»), а з 1966 року — на кіностудії ім.О.Довженка, де поставив фільми: «Пізня дитина», «Кожного вечора після роботи», «Жінки жартують серйозно», «Грачі», «Не було б щастя...». Був він різнобічно обдарованою людиною — художником, літератором, кінорежисером, актором. І при цьому — шляхетним, скромним, доброзичливим. Таким він залишається в пам’яті друзів, колег і шанувальників.

(продолжение от 28.01.2003)

Звичайною темою в літературі і кіно цього часу стала криза людини середнього віку, яка не реалізувала себе, не змогла здійснити свої задуми та бажання і опинилася перед дилемою — щось міняти в своєму житті чи плисти за течією далі («Польоти уві сні і наяву», «Балаган», «Автопортрет невідомого»).

Низку творів про стосунки дітей з учителями, батьками, дорослими продовжили фільми «Благі наміри», «Одиниця «з обманом», «Мужчини є мужчини», «Первоцвіт», «Робота над помилками», «Брате, знайди брата!». Виховання молоді завжди було однією з найважливіших завдань кіномистецтва: адже від нас, дорослих, залежить, якими увійдуть наші діти в світ.І треба докласти немало зусиль, щоб увійшли вони достойними людьми. Тому дитяча тема ніколи не зникала з тематичних планів кіностудії. Вісімдесяті роки не стали винятком.Було знято багато фільмів різних жанрів для дітей і юнацтва: «Чорна курка, або Підземні жителі», «Фантастична історія», «Таємниця корабельного годинника», «Капітан «Пілігрима», «Золотий ланцюг» та інші.

У 1981 році Г.Кохан зняв перший в історії кіно фільм про сиву давнину — «Ярослав Мудрий», який розповів про державного мужа, чия прогресивна політика, висока культура, життєва мудрість і людяність на віки збереглася у пам’яті нащадків.

Поетичну повість про надзвичайну жінку зняв Юрій Іллєнко в історичному фільмі «Легенда про княгиню Ольгу». Він присвячений часам Древньої Русі, розвитку культури і прийняттю християнства, які пов’язані з ім’ям великої княгині Ольги.

Про будні космонавтів знята кінострічка «Повернення з орбіти», в якій глядачі побачили те, про що майже нічого не знали: про дублерів, їхнє життя, виснажливе тренування і довге очікування своєї черги в омріяну зоряну путь.

У 1986 році сталася чорнобильська трагедія, про яку хронікери зняли кілометри відеоматеріалів, що розповідали про великий жах, який спіткав людство. Одним із цих хронікерів був Володимир Микитович Шевченко (1929 — 1987), який працював і на кіностудії імені О.Довженка — «Поїзд надзвичайного призначення» і «Контрудар». Остання його робота — «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» — професійний подвиг режисера.

Художній кінематограф теж відгукнувся на цю катастрофу: знято художньо-документальний фільм «Поріг» — режисер Р.Сергієнко, оператори О.Коваль, В.Бердашкевич і художній — «Розпад», режисер М.Бєліков, оператори В.Трушковський, О.Шигаєв. У фільмі М.Бєлікова основна увага була привернута до поведінки людини в екстремальній ситуації, адже саме такі обставини, як лакмусовий папір, виявляють, хто чого вартий. Картину побачив світ, вона була належно оцінена — Золота медаль на МКФ у Венеції і Гран-прі на МКФ у Сантандері, в Іспанії. 80-і роки були плідними для М.Бєлікова: ще один Гран-прі він отримав у Мангеймі за фільм «Ніч коротка» — добру, світлу і правдиву картину про хлопчика, який через 10 років після закінчення війни все ще чекає батька.

Успіхом користувались і фільми Ю.Іллєнка «Лісова пісня. Мавка» (приз ВКФ у Вільнюсі) та «Лебедине озеро. Зона», який на Каннському МКФ отримав найвищу нагороду кінопреси — премію ФІПРЕССІ. У творчому житті митця це друга така нагорода. Першу він отримав за операторську роботу у фільмі «Тіні забутих предків», де вперше яскраво продемонстрував притаманну його творчості унікальну пластику і виразність зображального ряду.

Високої оцінки здобули і роботи Романа Балаяна: «Польоти уві сні і наяву» (оператор В.Калюта) — Державна премія СРСР, «Філер» (оператори В.Трушковський і Б.Вержбицький) — премія виконавцю головної ролі Олегу Янковському на кінофестивалі у Вальядоліді в Іспанії, «Оберігай мене, мій талісман» (оператор В.Калюта) — Золотий приз МКФ в Авеліно (Італія), приз «Золотий тюльпан» на Міжнародному кінофестивалі у Стамбулі.

Рекордсменом нагород став фільм Віктора Греся «Чорна курка, або Підземні жителі» — екранізація красивої і сумної казки про хлопчика, який жив та вчився далеко від дому і дуже сумував за своїми рідними. Картина демонструвалася на Міжнародних і Всесоюзних кінофестивалях, де отримала високе визнання.

В ім’я правди про те, що було, і в ім’я того, щоб минуле ніколи не повторилося, кіномитці продовжують знімати фільми про війну: «Беремо все на себе», «За покликом серця», «Від Бугу до Вісли», «Якщо ворог не здається...», «Війна», «Вклонися до землі», «Десь гримить війна» та багато інших.

Такою ж невід’ємною темою кіномистецтва є екранізація творів провідних письменників і драматургів. Літературні герої отримують екранне життя і продовжують свою велику місію вже в зримих кінематографічних образах та діях.

У 1980 році зняв свій останній фільм Віктор Михайлович Іванов (1901-1981), який працював на кіностудії з 1936 року. За цей час він зняв багато чудових і яскравих фільмів, серед яких «Шельменко-денщик», «Олекса Довбуш», «За двома зайцями», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі», «Снігове весілля» та інші.

Кожний етап розвитку кіномистецтва визначає свій золотий фонд — кількість фільмів, які залишилися після випробування часом. Фільм «За двома зайцями» по праву належить до цього фонду.

Ісак Петрович Шмарук (1910-1986) прийшов на студію 1935 року і свій творчий шлях починав під керівництвом Олександра Довженка. Тому його професіоналізм ніколи не викликав сумнівів. Він зняв багато фільмів: «Зірки на крилах», «Пропав безвісти», «Прості турботи», «Голубі блискавки», «Стратити немає можливості», «Твоє мирне небо» та інші. У своїй роботі він завжди був чесним і ніколи не зраджував високі ідеали мистецтва.

У 1987 році на кіностудії почало працювати молодіжне об’єднання «Дебют», метою якого було виявити молоді таланти і дати їм путівку у велике мистецтво. Цього ж року свої перші фільми зняли: Галина Шигаєва — «Голий» (оператор О.Шумович), Анатолій. Матешко — «Чорна яма» (оператор О.Маслов-Лисичкін), Олександр Візир — «Квартирант» (оператор І.Бєляков).

Дебют був вдалим: картина Г.Шигаєвої отримала Гран-прі на МКФ короткометражних фільмів у Турині, а фільм А.Матешка — приз за кращий короткометражний фільм на ВКФ у Баку. Початок було покладено. Все, що буде зроблено далі молодими дебютантами, доведе: люди вони талановиті і в мистецтві не випадкові.

На жаль, «Дебют» проіснував лише 7 років, але й за такий короткий час встиг дещо зробити. З’явилися нові імена, які заявили про себе на повний голос: Світлана Ільїнська, Олесь Янчук, Андрій Дончик, Сергій Лисенко, Олег Чорний, Дмитро Томашпольський, Артур Гураль, Олександр Ігнатуша та інші. І якби ще хоч невеличка економічна підтримка цій молоді, ми про них би іще почули і багато чого цікавого побачили.

Але настали 90-і роки і викликали до життя нові орієнтири, які значно потіснили мистецтво взагалі і кіномистецтво зокрема. Прийшла ринкова економіка, яка сповідує свої закони: зробив — продай. А продається найдоступніше — детективи, бойовики, розважальні фільми та інші «доступні» жанри. Тому не дивно, що одразу ж, як відгук на попит, виходить цілий ряд детективних і пригодницьких фільмів — «Кам’яні джунглі», «Снайпер», «Охоронець», «Афганець», «Ціна голови», «Постріл в гробу», «Таємниця вілли», «Заручники страху», «Засіб убивства», «Стамбуль-ський транзит», «Двійник», «Обережно! Червона ртуть» та інші.

90-ті роки — час найсерйознішого іспиту для мистецтва. Та українська культура і українська історія займають свої ніші у творчості митців кіностудії: знімаються фільми патріотичного звучання про нашу давню, і не дуже, історію — «Гетьманські клейноди», «Вальдшнепи», «Страчені світанки», «Притча», «Вінчання зі смертю», та біографічні фільми — «Із житія Остапа Вишні», про українського письменника і патріота; і фільм «Іван Миколайчук. Посвята» — про Івана Васильовича Миколайчука (1941-1987), нашого улюбленого актора, режисера і сценариста, прекрасного леґіня, співучої душі людину, яка так мало прожила на світі і лишила такий глибокий слід в серцях тих, хто мав щастя бачити, чути його, спілкуватися з ним.

Знову, як і завжди, кінематографістам допомагає воістину невичерпне джерело натхнення — література. Тільки за останнє 10-річчя було екранізовано твори українських письменників: М.Куліша — «Зона», М. Коцюбинського — «Подарунок на іменини» і «Що записано в книгу життя», Г.Хоткевича —«Камінна душа», В. Шевчука — «Химери зеленого літа», В.Підмогильного — «Добрий бог» та «Історія пані Ївги», Г. Квітки-Основ’яненка — «Відьма», І. Котляревського — «Москаль-чарівник», М. Хвильового — «Геть сором!», «Пудель», «Я той, хто є ...», В. Винниченка — «Записки кирпатого Мефістофеля» та «Сорочка зі стьожкою», С. Черкасенка — «Дорога на Січ», І.Франка — «Для сімейного огнища» та інші.

До творчості Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861) неодноразово зверталися митці кіностудії. Відомо, що кобзарями люди називали мудрих і авторитетних співців та поетів. Ходячи зі своїми кобзами від села до села, вони несли їм слово правди, співчуття і розуміння. «Кобзарем» назвав Тарас Шевченко збірку своїх поезій на знак високої шани до народної творчості. А народ, у свою чергу, на знак любові і віри, назвав Кобзарем свого поета.

За творами Т.Шевченка на кіностудії було знято фільми: «Прометей», «Назар Стодоля», музичний фільм «Наймичка», перший національний фільм-балет «Лілея». Було створено два біографічних фільми — «Тарас Шевченко» та «Сон». Кілька років С. Клименко знімає багатосерійний твір про життя і творчість поета «Тарас Шевченко. Заповіт».

Артур Йосипович Войтецький (1928-1993) поставив у 1992 році свій останній фільм «Господи, прости нас грішних». Він прийшов на кіностудію 1953 року після закінчення інституту імені І. Карпенка-Карого, де пізніше сам викладав. Під його керівництвом знято 16 картин, серед яких — «Народжені бурею», «Стежки-доріжки», «Десь є син», «До уваги громадян і організацій», «Історія одного кохання», «Ненаглядний мій», «Десь гримить війна», «Нині прославіся сине людський» та ін. А.Войтецький був людиною високої духовної культури, знав, любив і розумів музику, яка в його творах була однією з головних дійових осіб і каталізатором драматургічної дії.

Болючими для кіностудії видались 90-і роки — ми прощались з Олександром Атайовичем Ітигіловим (1944-1990), Борисом Вікторовичем Івченком (1941-1990), Анатолієм Євгеновичем Івановим (1937-1996), Ігорем Олександровичем Вєтровим (1924-1998), Тимофієм Васильовичем Левчуком (1912-1998).

Але життя продовжується. Дебютували молоді талановиті режисери: Н. Андрійченко — «Шамара», С. Маслобойщиков — «Співачка Жозефіна й мишачий народ», В. Домбровський —«Юденкрайз, або Вічне колесо».

З новими успіхами повертаються з фестивальних орбіт фільми кіностудії ім.О.Довженка і привозять нагороди, як виклик часу: Гран-прі «За вірність мистецтву в епоху комерції» — фільму «Рябий пес, що біжить краєм моря» К. Геворкяна (оператори І. Бєляков і Р. Ватінян), премія ФІПРЕССІ фільму «Дикий пляж» Н. Кіракозової (оператор О. Шигаєв). Крім того, призів і нагород Міжнародних кінофестивалів удостоєні: «Співачка Жозефіна й мишачий народ» С. Маслобойщикова (оператор О.Шумович), «Записки кирпатого Мефістофеля» — Ю. Ляшенка (оператори В. Політов і В.Гутовський), «Шамара» — Н. Андрійченко (оператор В. Басс), «Москаль-чарівник» — М. Засєєва-Руденка (оператор О. Чорний), «Хіппініада або материк кохання» — А.Бенкендорфа (оператор В.Бородін), «Приятель небіжчика» — В.Криштофовича (оператор В.Калюта).

(продолжение от 06.02.2003)

Вилен Олександрович Калюта (1930 –1999) – людина яскравої, складної і непередбачуваної творчої долі, оператор-постановник багатьох фільмів.

Талановитий митець працював також і на кіностудії «Мосфільм» на запрошення режисера Н.Міхалкова, де зняв фільми «Урга – територія кохання» та «Стомлені сонцем». Цей фільм отримав нагороду «Оскар».

Вилен Калюта передчасно пішов з життя після важкої хвороби.

1999 року було знято фільми «Аве Марія» та «Прощай, Дні-про!». «Аве Марія» – це режисерський дебют актриси Людмили Єфіменко (оператор Ю. Ілленко), відзначений високими нагородами трьох МКФ.

Режисером Олександром Муратовим було задумано цикл фільмів під загальною назвою «Ноєв ковчег» – про представників національних меншин, які мешкають в Україні. Знято одну новелу з цього циклу – «Прощай, Дніпро!» (оператор В.Зимовець).

Вийшов 9-серійний телефільм «Чорна Рада», поставлений Миколою Засєєвим-Руденком (оператор О. Чорний) за однойменним твором Пантелеймона Куліша. Це історичне полотно розповідає про події, що відбулися на Україні після смерті Богдана Хмельницького, коли спалахнула жорстока боротьба за гетьманську булаву та владу.

Микола Ільїнський зняв відеофільм про Києво-Печерську Лавру, монастир, навколо якого формувалася древньослов’янська культура (оператор І.Мамай).

Вийшла картина «Нескорений» Олеся Янчука (оператори В.Зимовець, О.Золотарьов), присвячена яскравому життю відданого сина і борця за незалежність України Головнокомандуючого УПА генерала Романа Шухевича, та «Мийники автомобілів» Володимира Тихого (оператор В. Бородін) – про підлітків сьогодення.

Престижною нагородою – Гран-прі МКФ «Бригантина» 2000 – відзначено роботу Дмитра Томашпольського «Усім привіт» (оператор В.Лисак), в якій лунає заклик до кожного з нас бути добрим, уважним, чуйним до ближнього.

Доля продовхувала забирати з творчих ланів кіно багатьох талановитих митців, життя яких було цілком присвячене кіномистецтву України. Серед них Леонід Михайлович Осика (1940–2001) – один з режисерів, що багато працював у поетичному кіно, Авраам Аронович Народницький (1903–2002) – талановитий педагог, з майстерні якого вийшло не одне покоління кінорежисерів.

У 2000–2002 роках були реалізовані великі проекти важкопостановочних фільмів «Зиновій-Богдан Хмельницький» (режисер Микола Мащенко) та «Молитва за гетьмана Мазепу» (режисер Юрій Іллєнко).

Ціла армія спеціалістів різних професій працювала тут, підпорядковуючи своє життя режиму, ритму та інтересам кіновиробництва, вносячи частку своїх знань і душі у важливу загальну справу, адже кіно — мистецтво синтетичне і для його творення необхідно багато умілих рук і гарячих сердець.

Було знято фільми «Провінціальний роман» (режисер Олександр Муратов), «Чингізхан» (режисер Володимир Савельєв), «Мамай» (режисер Олесь Санін).

Усі довженківці причетні до тої слави і любові, яку здобували за багато років фільми у глядачів і на фестивальних орбітах. Щира усім їм за все дяка і низький уклін.

Довженківці впевнені — кіно житиме. Незабаром почнеться його новий злет. Не може ні за яких умов великий український народ залишитись без великого українського кінематографа.

Цього нового 2003 року, стоячи на порозі весняного святкування свого 75-ліття, кіностудія намагається долати економічні труднощі і продовжувати творче життя, дотримуючись давніх традицій та враховуючи запити сьогодення.

Попереду значне технічне переобладнення сучасною кінознімальною та звуковою технікою, поповнення молодими творчими кадрами та цікавими задумами.

З ювілеєм Вас, шановні довженківці та всі українські кіноглядачі!